ЛОВЕЦЬ

ЛОВЕЦЬ

На кришталевих просторах бурхливого Атлантичного океану, на віддалі від північного побережжя Канади був колись малий замерзлий острів на ймення Самракан. Там вільно пролітали хмари, легенько танцюючи у засніженому небі, а океан омивав льодяні скелі.

Із-за бадьорої, свіжої погоди, до острова з усіх усюд збирались малі, вкриті хутром звірята, які називались співучі тюлені, щоби бавитись у холодних прибережних водах острова.Вони звались співучими, бо завжди гарно співали, дивлячись у море.

Тюлені проводили весь день, ласуючи смачною рибою, котра жила у глибоких затоках, і сиділи на скелях та тихенько мугикали у яскравих сонячних променях. Щодня, коли сонце досягало зеніту, один з тюленів вилазив високо на скелі і, повернувшись до моря, затягував плавну мелодію. Решта тюленів один за одним приєднувались до хору і тоді лунала чудова пісня, яку вітер розносив далеко-далеко.

Вони співали так протягом багатьох годин, аж поки до них не приєднувався малий співучий тюлень на ймення Ловець, який теж починав потихеньку наспівувати. Але потім його настільки поглинала чудова музика, що він раптово зойкав ноту невлад. Це звучало настільки пронизливо, що птахи з переляку губили пір'я.

Інші тюлені розгублено зіщулювались від цього звуку і один за одним з голосним невдоволенням ковзали назаду море. На острові Самракан лишався тільки Ловець, який самотньо щось наспівуав, але це звучало цілком не до ладу.

Так тривало день за днем до певного часу, аж ось тюлені почали один за одним зникати. Щодня їх залишалось на одного-двох менше, тому вся їх група зменшувалась.

Решта тюленів не звертала на це особливої уваги, бо кожен з них насолоджувався лише своїм власним голосом, а чим менше лишалось тюленів, тим чутнішим був голос кожного з них. Крім того, Ловцеві здавлось, що, чим менше там тюленів, тим довше йому можна буде співати.

Аж ось Ловець усвідомив, що на всьому острові залишилось лише троє тюленів включно з ним.

"Гм-м", - міркував він, пережовуючи у затоці свій обід. - "Це мене щораз більше дивує. Цікаво, куди всі поділись? Може я й не дуже добре співаю, але ж не настільки погано, що через це всі покинули острів".

І тоді він вирішив, що наступного дня, відразу після співу він прослідкує, куди всі поділись.

Вже з самого ранку було холодно і яскраво світило сонце. Як і щодня, Ловець бавився у піні прибою, а коли сонце піднялось до зеніту, він вирушив, щоби приєднатись до решти тюленів.

Він дуже довго наспівував з двома іншими тюленями, аж поки, як завжди, не збився з мелодії і пронизливо не зойкнув. Двоє інших тюленів, раз чи два сказали "Цить!" і почали сповзати назад у море.

Ловець трошки почекав, а потім підповз до краю скелі і заглянув униз. Там стояла найповторніша істота, яку він будь-коли бачив, і тримала у руках останніх двох тюленів острова Самракан.

Поки істота втікала, несучи його приятелів-тюленів, Ловець швиденько заховався. Він подумав, - "Ще трохи і я б пропав! Але тепер я зможу гарненько й досхочу співати і ніхто не дорікатиме мені за поганий спів." І все залишалось майже без змін - він далі бавився у затоці й обідав.

Коли ж сонце досягло зеніту, Ловець знову виліз на скелі, щоби заспівати, дивлячись у море. Він співав і співав, але щось було не так. Для чого потрібна гарна пісня, якщо поблизу немає нікого, хто б її почув? Нарешті Ловець усвідомив, що він залишився сам.

"Що ж мені робити?" - заридав він. - "Я боюся потворної істоти, але я нічого не вартий без інших тюленів".

Він почав плавати довкола острова, оглядаючи всі затоки у пошуках своїх друзів, але все надаремне. Він підіймався високо на скелі й оглядав усе довкола. Його пошуки тривали весь день і добру частину ночі, але ніде він не помітив і сліду тюленів.

Врешті-решт він так втомився від цих пошуків, що виліз з води, знайшов м'який шматок замерзлої трави і відразу ж заснув.

Поки Ловець спав, йому снились ті дні, які він проводив разом з іншими тюленями, та їх спільний чудовий спів.

Від утоми він проспав усю ніч без перерви. Мабуть, він спав би ще й вдень, якби не прокинувся від струсу, виявивши, що висить униз головою.

"Що трапилось?" - зойкнув Ловець. І тоді він зрозумів, що опинився вруках у тієї істоти.

"Ага! Отже, Ти прокинувся, мій маленький співучий тюленю. Незабаром Ти приєднаєшся до своїх друзів і Ви всім гуртом будете співати мені своїх чудесних пісень."

"Хто Ти і що збираєшся зі мною зробити", - заволав Ловець.

"Моє ім'я - Маттсок. Я люблю гарні створіння. Ти маєш увійти до моєї колекції", - засміявся той. І, вправно закинувши Ловця собі під пахву, вирушив геть із затоки.

Бідний Ловець не знав, що йому робити. Він все думав і думав, але бувнастільки переляканий, що не міг нічого вигадати.

"Мені треба б заспокоїтись, а тоді я знайду вихід", - подумав Ловець. Але для нього єдиним способом заспокоїтись був спів, отже він почав тихесенько наспівувати про себе. Він співав так тихо, що та істота власне нічого й не чула. Але згодом, коли його пісня набрала сили, він зойкнув так голосно і пронизливо, як ніколи. Істоту настільки ошелешив цей жахливий зойк, що вона випустила Ловця з рук, щоби затулити собі вуха.

Ловець глухо вдарився об землю і швиденько скотився в море, де почувався безпечніше.

Ловець пірнув під хвилі, але, коли зрозумів, що та істота його не переслідує, він виринув на поверхню і озирнувся навкруги. На березі перед ним стояв Маттсок і люто тупотів ногами. "Негайно повернись, Ти, впертий малий тюленю! Ти гарний і я хочу, щоби Ти був моїм".

"Але ж, Маттсоку", - скрикнув Ловець, - "чому це Ти конче повинен володіти всім гарним? Хіба Ти не можеш насолоджуватись гарним створінням, просто спостерігаючи за ним?"

"Та ні, дурненький тюленю. Хіба ж приємно спостерігати за чимось гарним, якщо Ти не можеш узяти його з собою?"

"Ну добре", - обережно промовив Ловець, - "але ж коли Ти спостерігаєш, як гарно заходить сонце, то не можеш забрати все це з собою".

"Одного разу я вже намагався це зробити", - пробурчав Маттсок.

"Але ж, якщо б Тобі це вдалось, то ніхто інший вже не зміг би побачити захід сонця. Так само і з тюленями, яких Ти забрав - тепер ніхто не зможе послухати, як вони співають свою пісню, дивлячись у море."

"Все одно", - пробурмотіла та істота, розгублено дивлячись на пісок біля своїх ніг, - "я й далі люблю збирати гарні створіння".

Ловець ще трохи подумав. - "Все це так просто, Маттсоку. Я покажу Тобі різні гарні речі, які можна позбирати".

Ловець трохи проплив уздовж берега і покликав Маттсока, який ішов слідом. - "Поглянь! У Тебе під ногами тисячі прекрасних каменів. А подивись-но догори! Там ростуть сотні чудових зимових квітів".

Маттсок озирнувся довкола і побачив, що дійсно, всюди є щось гарне. Він почав збирати камені, а потім раптом зупинився. - "Якщо я заберу всі гарні камені й квітки, то знову-таки вже ніхто не зможе насолоджуватись ними".

"Ось бачиш", - промовив Ловець. - "А Ти візьми лише найгарніше, а решту залиш, щоби інші могли й собі насолоджуватись".

Отже, Маттсок узяв найгарніший камінь. Потім він піднявся догори і зірвав найгарнішу квітку. А потім, надійно тримаючи їх у руках, він відразу ж попрямував, щоби випустити тюленів на свободу.

Через якийсь час все на острові Самракан знову повернулось до свого попереднього стану. Тюлені, дивлячись у море, знову співали своїх чудових пісень.

Іноді там можна було побачити Маттсока, який, лагідно усміхаючись, сидів із квіткою в руці. Біля нього лежав мовчазний Ловець. Але, якщо уважніше прислухатись, то можна було б почути, що вони обоє тихенько підспівували невлад.

Згадайте про цих співучих тюленів, коли Вам якось трапляться прекрасні створіння: рослини чи тварини, які природа так щедро дає нам нагоду спостерігати. Лишіть їх там, де вони живуть.